От приходить докінця літо, а ми офісом так толком ніде і не побували. Але виправив ситуацію наш славний проект де ми і познайомилися з Павлом – думаю відомим багатьом тернопільсиким туристам, який і запропонував нам сходити в похід на гору “Довбушанка”. По попреденій інформації маршрут був довжиною 15 кілометрів в одну сторону що само собою як для офісних працівників насторожувало, після зустрічі з нашим провідником виявилося що всіх 20 + забули що все це буде пролягати по горах, але рішення було прийняте і як виявилося вкінці недарма.

Маршрут в принципі нерекомендується для новачків що чомусь я взнав наприкінці, хоча по мені було ітак зрозуміло. Тернопіль – Яремче проїхали на маршрутці з пересадкою, всього дорога зайняла близько 5 годин що після подорожей автомобілем просто шокувало як ті люди в тих маршрутках катаються, за цей час можна і до Києва доїхати. Але якось добралися і помаленько встали на порібний маршрут в 11 годині ранку в суботу доречі він значиться під номером 201. Всього на похід було заплановано 2 дні субота та неділя – виявляється що це мало але що поробиш. Перший сюрприз ми зустріли вже на самому початку коли пішли стежкою яка пролягала рядом з річкою що по катрі проходила паралельно з маршрутом. Після недавних повеней стежка змішалася з річкою та лісом, і що саме прикре це був неправильний шлях де ми потратили півтори години, і я к виявилося при спуску назад на цю ділянку було витрачено хвилин двадцять якщо йти правильним маршрутом.

Далі почалоя саме виснажливе, як гадалося на той момент – підйом на перевал 1500 метрів що зайняло у нас приблизно три години і як тоді здавалося сил вже немає, в дію вступає дуже цікава людська особливість. Нас було шестеро, коли роумієш що сил взагалі немає хочеться зупинитися, але решта йдуть далі і бути самим слабениким аж ніяк нехочеться продовжуеш йти через неможу, було дуже смішно длитися вкінці враженнями що всі йшли так само, як добре що про це по дорозі нездогадалися, тоді б напевно недойшли )))

Що далі? спуск з перевалу і ще 10 кілометрів по рівнині що досить сильно підняло моральний дух, який протримався недовго. Чому? дійшли до останнього підйому на полонину, підйом повністю вкритий лісом що закриває будь який огляд про довжину та крутизну. Місцеві грибники підказали що до полонини залишилося три кілометри, тю пройшли вже 17 а тут ше три, не тут то було – піднімалися 3 години, тому що крутизна схилу була близькою до 45 градусів, а враховуючи кінець дня і відсутність сил просто вбивала, тай впевненост що ми йдемо саме туди куди треба неболо – виручив GPS датчик який я взяв з собою так на всякий випадок надмірного екстріму. Мен зараз легко розповідати про це але тоді мені здавалося що будемо використовувати методи екстремального виживання я регулярно вивчаю від відомого спецназівця Бера Грілса (Bear Gryls) по каналу діскавері, тоді мабуть вже ніхто невірив що ми кудась вийдемо. Но всеж майж під кінець світлого дня ми вийшли на полнину, красота звиайно ж казкова і варта того що ми пережили навіть у той момент коли неможеш стояти на ногах. Трошки довелося попереживати про відсутність води на місці майбутнього табору але всеж вона була знайдена, зробили деклька фотграфій з заходом сонця і взялися за приготування їжі. ще ніколи так несмакував пюре “Мівіна” втакі моменти це найкраже що можна поїсти, а чай це просто ковток кисню на Марсі.

Похід вийшов комом томущо зранку вже потрібно було йти назад щоб встигнути на втобус. Нажаль невдалося в повній мірі, ну хочав в половинчатій насолодитися результатом підйому, зате буде привід сходити туди ще разок ))) мій організ мене зненавидить за таке. Про грозу вночі і казати нічого замість того щоб відпочити мозок внушав собі якісь страхи про ліс, звірів, Фреді Крюгера ))) Хоча зранку все стало на свої місця і погода таки виправилася, що дозволило нам нормально спуститися вниз.

Фотографій тут невикладав краще ознайомтеся з повною галереєю, думаю так зручніше для мсіх.

Ось походу кінець, хто дойшов той молодець.

Share and Enjoy