Про прикмети.
А точніше про одну прикмету нібито погану нібито ні якщо в них невірити. Але все жтаки, поветрався я з батьком з гаражу та коло підїзду згадав що забув фотоапарат в багажнику. Йду назад… О погана прикмета подумав я, та потім зловив себе на думці що я в них недуже то і вірю, та й йду собі за камерою. Поспіхом повертаюся назад з надією про те що тато ще невстиг “втікти” разом з ліфтом. Та побачена картина мене цілком здивувала, ліфт не їздить а у ньому замість мене пусто 
а тато там. І вір тепер у прикмети, тепер точно вірити небуду. Тепер буду мати свою мудрість “Що треба робити те і роби, а прикметами нехай користуються ліниві!”.
П.С дякую компанії Olympus за збережені 30 хвилин мого вільного часу.
Прикмети можливі лише через те, що в них вірять. Це як пігулки-пустишки. Віриш, що допомагає і допомагає, чим дорожче така пігулка, тим краще допомагає – доведений факт. Ось і з прикметами – якщо віриш, що чорна кішка несе з собою нещастя – то все починає з рук сипатися.