Масса задоволення та 150 гривень на розвал сходження

“Довелось мені мати справу з такою фірмою як Лептопсервіс. Зараз коли вже все закінчилось і я сиджу за новим ноутбуком можна спокійно розповісти про їх власне “сервіс”. Отже почалось все з поломки, одного разу мій нотік соні просто невключився, без ніяких попередніх на то причин. Порадив мені хтось, звернутись в цю кантору, я й сам не дуже хотів звертатись до кулібінів, думав в канторі якось серйозно підійдуть до справи.”

http://tao.te.ua

Але боги туризму змилилися над нами і зранку у суботу я побачив накращу погоду яку тльки міг уявити. Поїхали!

На г. Боні вдалося отримати декілька хроших кадрів, ми якраз встигли перед автобусом з польськими туристами, тому людей крім нас зовсім небуло.

Тараканів форт – тут ми відірвалися поповній, ніхто мабуть і неочікував побачити таке, спочатку навіть їхати нехотілося але пробиралися крізь зйомки якогось фільму ми недарма, чудове місце для любителів підвалів, підземних зодів та ін.

Колбаски – їх ми просто з`їли!

Вирішив я таки зробити те якесь ч.б, та помаленько дійшов до версії з дованням туману, а наприкінці і взагалі неба додав. Що з цього вийшло?

+

небо звідси

=

результат

В мене з татом неочне змагання  у кількості погнутих колісних дисків на автомобілі. Якщо раніше я підколював його, тому що сам немав “заслуг” у цьому напрямку, то тепер починаю помаленько наздоганяти. Невстиг натішитися відремонтованою покришкою в вівторок я в пятницю я вже погнув диск на протилежній стороні, і куди тільки дивляться дорожні служби, асфальт таке враження топиться разом з залишками снігу що залишився від якої неякої зими. Щож рахунок 3-2 покищо на мою користь , чим менше тим краще. Але перспективи в мене не самі найкращі, виходячи з розмірів коліс його нового авто, зберегти перевагу я зможу лише граючи на утримання рахунку.

Маршрут в принципі нерекомендується для новачків що чомусь я взнав наприкінці, хоча по мені було ітак зрозуміло. Тернопіль – Яремче проїхали на маршрутці з пересадкою, всього дорога зайняла близько 5 годин що після подорожей автомобілем просто шокувало як ті люди в тих маршрутках катаються, за цей час можна і до Києва доїхати. Але якось добралися і помаленько встали на порібний маршрут в 11 годині ранку в суботу доречі він значиться під номером 201. Всього на похід було заплановано 2 дні субота та неділя – виявляється що це мало але що поробиш. Перший сюрприз ми зустріли вже на самому початку коли пішли стежкою яка пролягала рядом з річкою що по катрі проходила паралельно з маршрутом. Після недавних повеней стежка змішалася з річкою та лісом, і що саме прикре це був неправильний шлях де ми потратили півтори години, і я к виявилося при спуску назад на цю ділянку було витрачено хвилин двадцять якщо йти правильним маршрутом.

Далі почалоя саме виснажливе, як гадалося на той момент – підйом на перевал 1500 метрів що зайняло у нас приблизно три години і як тоді здавалося сил вже немає, в дію вступає дуже цікава людська особливість. Нас було шестеро, коли роумієш що сил взагалі немає хочеться зупинитися, але решта йдуть далі і бути самим слабениким аж ніяк нехочеться продовжуеш йти через неможу, було дуже смішно длитися вкінці враженнями що всі йшли так само, як добре що про це по дорозі нездогадалися, тоді б напевно недойшли )))

Що далі? спуск з перевалу і ще 10 кілометрів по рівнині що досить сильно підняло моральний дух, який протримався недовго. Чому? дійшли до останнього підйому на полонину, підйом повністю вкритий лісом що закриває будь який огляд про довжину та крутизну. Місцеві грибники підказали що до полонини залишилося три кілометри, тю пройшли вже 17 а тут ше три, не тут то було – піднімалися 3 години, тому що крутизна схилу була близькою до 45 градусів, а враховуючи кінець дня і відсутність сил просто вбивала, тай впевненост що ми йдемо саме туди куди треба неболо – виручив GPS датчик який я взяв з собою так на всякий випадок надмірного екстріму. Мен зараз легко розповідати про це але тоді мені здавалося що будемо використовувати методи екстремального виживання я регулярно вивчаю від відомого спецназівця Бера Грілса (Bear Gryls) по каналу діскавері, тоді мабуть вже ніхто невірив що ми кудась вийдемо. Но всеж майж під кінець світлого дня ми вийшли на полнину, красота звиайно ж казкова і варта того що ми пережили навіть у той момент коли неможеш стояти на ногах. Трошки довелося попереживати про відсутність води на місці майбутнього табору але всеж вона була знайдена, зробили деклька фотграфій з заходом сонця і взялися за приготування їжі. ще ніколи так несмакував пюре “Мівіна” втакі моменти це найкраже що можна поїсти, а чай це просто ковток кисню на Марсі.

Похід вийшов комом томущо зранку вже потрібно було йти назад щоб встигнути на втобус. Нажаль невдалося в повній мірі, ну хочав в половинчатій насолодитися результатом підйому, зате буде привід сходити туди ще разок ))) мій організ мене зненавидить за таке. Про грозу вночі і казати нічого замість того щоб відпочити мозок внушав собі якісь страхи про ліс, звірів, Фреді Крюгера ))) Хоча зранку все стало на свої місця і погода таки виправилася, що дозволило нам нормально спуститися вниз.

Фотографій тут невикладав краще ознайомтеся з повною галереєю, думаю так зручніше для мсіх.

Ось походу кінець, хто дойшов той молодець.